Прочитавши оповідання І. Сапіної “Не збреши”, хочу сказати, що воно мені дуже сподобалося. Як глибоко воно розкриває переживання, думки і почуття людини! Ті думки, які залишаться з тобою назавжди, які нікому ніколи не покажеш.
Це оповідання, звичайно, не зможуть в повній мірі зрозуміти учні початкових класів. Але вчитель може розкрити його на виховній годині чи на уроці з позакласного читання.
Вчитель має донести не лише думку про те, що брехати – то є погано, а й те, що, говорячи неправду, ти плюндруєш самого себе, ти показуєш слабкість перед життєвими труднощами.
Потрібно обговорити з дітьми, чому автор не сказала мамі правду. Злякалася за себе, що мама насварить? Чи, можливо, не хотіла засмучувати близьку людину? А чому б не поговорити, пояснити. В будь-якій ситуації можна і треба спокійно обговорити і донести свої думки так, щоб тебе зрозуміли. Розкритися… Злякалася? Показала слабкість. А що далі? Мама врешті-решт дізнається правду від когось. І буде ще гірше. Так, згодом мама вибачить, бо вона найрідніша. Але цей випадок запам’ятається, залишиться в душі, і насамперед, в душі самої брехунки.
Треба розібрати, описану у творі, ситуацію на уроці. Чому авторка не сказала правду вчительці? Знову злякалася за себе? Не хотіла показати себе з поганого боку? Але ж то не страшно. З ким не буває. Ідеальних людей не існує. Навпаки треба було сміливо розповісти правду. Це лише показало б, що дівчинка чесна, мужня, справедлива. То чи було б це гірше?
Я вважаю, що дітей це змусить подумати. І лише саме так, на прикладах, вони зрозуміють, що брехня – то є не добре.
Але ж бувають в житті різні випадки. Та з будь-якої ситуації є вихід. Лише треба знайти людину, з якою можна поділитися, обговорити, яка підкаже. Це може бути мама, бабуся, вчитель. Але не мовчати, не ховати проблему в собі. Все в житті можна вирішити, пережити…
Хоча діти початкових класів мають ще малий життєвий досвід, не все можуть зрозуміти, та все сказане дорослими, вони запам’ятовують і відкладають десь у куточку своєї душі.
Інколи вражає, що мимохідь вимовлене слово, десь, навіть на перерві, згодом чуєш: “А пам’ятаєте ви нам казали…?”
А ти вже і не пам’ятаєш. Бо це вже стало за роки буденна професійна виховна рутина. І тепер розумієш, що сказане слово може комусь змінити у майбутньому життя, а, можливо, і продовжити його.
Дякую вам, що познайомили мене з гарним оповіданням. Я обов’язково знайду час прочитати його своїм школярикам.
І, взагалі, мені дуже подобається ваш курс, ваші семінари. Аналізувати самого себе, свої вчинки – це цікаво, корисно, але й дуже не просто. Людям важко сприйняти свою недосконалість і усвідомити, що ти робиш щось не правильно.
Дякую вам.