Додаток 2
Оповідання Ії Сапіної «Та що вона, жартів не розуміє?»
Продовження
Трагічна драма, яка розігралась у результаті зловредного жарту, потрясла все місто: і молодь, і дітей. Усі тоді пережили і наново усвідомили багато вчинків, які раніше не помічали або поблажливо дозволяли собі у спілкуванні один з одним. Життя давало людям урок на наявність душевної чутливості та її відсутність. На довіру і недовіру один до одного. На віру і надію, без яких кохання стає беззахисним і гине.
…У мене в цій історії було декілька потрясінь від наявності запитань “Чому?” і відсутності відповідей на них.
– Усім незрозуміло було, і мені теж, тупе, черстве чи байдуже (?) мовчання сестри Люди про те, де Галка знаходилась, коли мати протягом доби запитувала її й металася у пошуках дочки по усіх близьких і далеких знайомих, мабуть передчуваючи трагедію. Чому не сказала матері чи хоча б подзвонила Галці, що мати дуже хвилюється, що шукає її і кається?
– Мені незрозуміла була надмірна суворість, навіть жорстокість матері, яка не припускала порушення моральності у поведінці дочки (хоча це добре!) до такої міри, що прості прояви привітності прийняла за аморальність. А головне – повірила в очевидне, що не відповідало дійсності, і тому образила цнотливі почуття доньки. І не зрозуміло було, чому не вибачилась у цьому, не визнала своєї провини своєчасно?
– До садиста-жартівника я тоді нічого окрім презирства не відчувала, я до жартів, як до явища, давно ставилася з упередженням.
– Мені не зрозуміло було, чому Олег не з’ясував все одразу ж у самої Галки? Чому ні в кого не дізнався, не запитав, чи правда це, те, що йому було сказано? Чому одразу повірив жартівнику-обманщику? Адже він (Олег) своїми очима не бачив, своїми вухами не чув!
– І теж саме я думала про Галку. Що відвело їх від такої простої процедури як
з’ясування стосунків “очі в очі”? Гордість? Гордовитість? Фальшива скромність чи почуття переваги, пихатість? Звичайно, не без отрути цих єхидн були забруднені душі та помутнів розум у головних героїв. Але це мені стало зрозумілим лише через багато років.
Головне, що стало зрозумілим тоді – у них обох була відсутня віра у благородство і
порядність один одного. Це б проявилось згодом у їхньому житті як ревнощі. Ось воно що!? Ревнивець вірить будь-яким небилицям і дорікає, підозрює чи викриває свою “половину”.
“Ревнує – отже кохає”, – побутує прислів’я у народі.
– Ні, милі мої, все навпаки, – думала я. – Ревнує – значить не вірить. А якщо не вірить, то й не кохає. Просто захоплений чи закоханий, але не любить нікого, крім себе. Кохання вміє розуміти, прощати, співчувати і жертвувати. Людина, яка кохає, думає перш за все про інших, а вже потім про себе і свої проблеми.
Бідна, бідна Галка! Якби вона тоді піднялась на поверх вище у гуртожитку, щоб побачити очі Олега, все могло бути по-іншому. Та й Олег, якби, прилетівши на канікули, прийшов до неї особисто переконатися, то все б миттєво роз’яснилося.
***
Усе місто, приголомшене смертю молодої дівчини, як розбуджений вулик, гуло у міркуваннях, обговореннях, осудженнях.
Найчастіше засуджували Людмилу і матір Галки, розмірковуючи, що якби…, то…
“Жартівника” всі абсолютно таврували “негідником” і прощення йому не було.
– Так, – думала я, – “жартівник” зробив свою чорну справу. А от Олег, і мати, і Люда, кожен з них, вочевидь, не зробив чогось головного, що могло б утримати близьку людину від самогубства.
Я знала з літератури, що самогубців навіть на кладовищі у минулі часи не допускали, а ховали за огорожею. І у церкві не відспівували, для родини це вважалося позором, і на дітях залишався штамп, якщо батьки таким чином прощалися з життям. Отже, якщо людина сама собі вкорочувала віку, та її не тільки не звеличують, а навіть понижують у правах поховання, то така людина порушила якійсь дуже важливий закон чи правило? Можливо, це Божественний закон, про який ми не знаємо? Мій розум у комсомольському віці й атеїстичному світогляді наполегливо шукав відповіді. І не знаходив, оскільки в душі я відчувала незгоду з усіма, хто звинувачення висував жартівнику, матері, Людмилі, Олегу, навіть батькові, але не самій Галці. Її вважали жертвою, яка загинула від дуже сильного кохання по волі злої долі і черствості оточуючих.
– Ні, – заперечувала я. – Любові-то як раз і не видно в її вчинку ні до кого: ні до Олега, ні до матері й батька, ні навіть до Бога.
– Ну ти даєш, зовсім з глузду з’їхала? При чому тут Бог? – заперечували мені, боязко озираючись по сторонах, друзі-комсомольці.
– Він же створив нас? Адже так говорять? – допитувалась я, сама не знаючи, як буду доводити свою правоту.
– Ну???
– Так от, значить, тільки Він має право розпоряджатися життям і смертю кожної людини.
– А як же я дізнаюся про це, якщо не вірю, що Бог існує? – запитував невіруючий опонент.
– Ну, все одно я права, хоч і не знаю, що тобі відповісти, – заключала я і переривала розмову на тему любові до Бога з боку Галки, яка самовільно позбавила себе такого прекрасного життя.
Не розуміли мене однолітки. Але міркування всередині мене продовжувались, і я знову розпочинала спір з тими, хто говорив: “Оце кохання!” чи “Це ж треба так кохати, щоб умерти за нього!”.
– Невже ти не бачиш, що вона нікого, окрім себе, не любила? – обережно заперечувала я.
– Ти що? Що ти таке говориш? – скипала чергова співрозмовниця чи співрозмовник, які не так міркували, але були більш сентиментальними, ніж я.
– Чому вона не поділилась своїм горем з подругами? З матір’ю? З сестрою, хоч і двоюрідною? Якби вона любила подруг, то довірилася б їм. Якби любила батьків, то сто разів подумала про те, як їм буде боляче, соромно від її вчинку, як самотньо їм буде в старості без неї й онуків. Якби нею рухало кохання до Олега, то вона б залишилася жити, радіючи за нього, якщо вже повірила, що він покохав іншу. Але вона замість болісного життя для себе зволіла вмерти, щоб помститися матері й Олегу. “Око за око” – це не ознака кохання.
– У тебе точно “не всі вдома”, – розширюючи очі, майже до повного вискакування їх із орбіт, говорила чергова опонентка і хитала головою, – це ж треба, звинувачує мертву!?
– Нерозумна ти, я не мертву звинувачую, а хочу зрозуміти, що потрібно робити живим у випадку, якщо вони потраплять у подібну ситуацію, коли “жити не хочеться” і коли людина у відчаї шукає спосіб піти від тупикової проблеми, покінчивши з власним життям.
– Ну і що, зрозуміла, що робити?
– Зрозуміла.
– Ну, скажи.
– Так ти все одно не зрозумієш і скажеш знову, що я ненормальна.
– А от і не скажу.
– Ну, значить, подумаєш, а я ж це побачу.
– Ти що думки людей бачиш?
– А ти що, не бачиш?
– Гаразд, нумо, говори, – вже більш миролюбним тоном сказала моя співрозмовниця.
– Ти знаєш про заповідь “не вбий”? Це ж і про цей вид вбивства. Я тобі розповім, у чому я побачила причину смерті Галки:
перше – вона не вірила в Бога і тому, не просила Його про допомогу, от чому ситуація їй здавалася такою безнадійною. Не відаючи того, вона порушила закон життя і смерті;
друге – вона не простила свою матір, значить, не любила її. Помсту і жорстокість по відношенню до матері, замість прощення може допустити лише той,
хто найбільше думає про себе і своє горе;
третє – вона не припустила навіть думки про те, що Олег може бути закоханим в іншу дівчину, значить, кохала не його, а своє кохання до нього. Не про нього думала, а про себе і своє почуття до нього.
– Стривай, ти хочеш сказати, що винні не “жартівник”, не матір, не Людка, які її підштовхнули чи не зупинили, а вона сама? Ти хочеш сказати, що в Галціній смерті винна сама Галка?
– Так. Саме це я зрозуміла. Мене теж це відкриття вразило спочатку до глибини душі. Я навіть не повірила сама собі. Але потім переконалась у правильності, міркуючи “від зворотного”. Не від бідної Галки, а від нещасної, але строгої матері, яка не бажала своїй дочці поганого. Від почуттів люблячого батька, який для неї намагався зробити все якнайкраще. Від стану Вадика, якому вона довірилась, тому що відчула його до неї дружнє ставлення, і який, до речі, відразу відгукнувся, поспішив допомогти їй. Врешті-решт, спробуй зрозуміти Люду, якій вона суворо наказала не говорити, де буде ночувати, а та лише виконала її вказівку.
– Ти шукаєш виправдання всім, хто винен у смерті Галки??? – різко відсторонилась від мене, щоб роздивитись уважніше, співрозмовниця. – Можливо і “жартівника” виправдаєш???
– Взагалі-то можу. Але не виправдати його вчинок, а зрозуміти, чому він так зробив. За своєю сутністю він – заздрісний невдаха. А такі – завжди тримають камінь за пазухою. І якщо Галка не знала його, то Олег мав би не повірити йому. Адже він в одній кімнаті з ним жив, – втомлено сказала я.
– Я не буду сперечатися зараз, треба все це переварити, але сказати, що я згодна з твоєю версією звинувачення Галки, теж не можу, – задумливо вимовила серйозна співрозмовниця.
– Це не версія для звинувачення. Це пошуки причини, що спонукає людину чинити тим чи іншим способом у житті для вирішення виникаючих тупикових ситуацій. Можна поїхати з країни, можна піти з колективу, можна навіть піти з дому, але піти з життя!!! Це не є вірний спосіб вирішення проблем, які “навалилися” і не розв’язуються. Психологія страуса, котрий зарив голову в пісок у момент небезпеки. Від долі й від себе не втечеш у такий спосіб.
– Так ти філософ у нас! Ну-ну, підкажи, будь люб’язна, що ж, по-твоєму, треба робити? – дуже єхидно запитала немиролюбна співрозмовниця.
– Зазирнути в себе. Причина в тобі. В твоїй душі.
– Скажіть, будь ласка, як просто! Розстебнути грудну клітку і оглянути, що там у серці? Так? І що ж там таке повинно бути, що врятує людину у складну хвилину?
– Не знаю, але те, що я говорю, це правильно. Правда, я не можу поки пояснити, як це зробити: як зазирнути в свою і в чужу душу.
– Ну, ну, дізнавайся. Як дізнаєшся, так одразу і поклич нас. Ми прийдемо, а ти поясниш, – засміялася мені в обличчя вороже налаштована співрозмовниця.
Компанія з посмішками і жартами на мою адресу пішла в інший бік, залишивши мене з черговим завданням: як розповісти про свій метод розглядання себе (тепер би я сказала про “самопізнання”), щоб навчитися любити життя, людей, батьків, вірити їм і не наносити душевних ран своїми словами і вчинками. Я розуміла, що, коли немає віри і любові в серці у людини, то надія в ній згасає і вона у безнадійному (без надії) стані робить невірний вчинок. Можливості жити, що дарована їй, людина повинна радіти і бути вдячною Богу, і благородною по відношенню до батьків і друзів. Пам’ятати, кому і чим зобов’язана у житті. Треба навчитися любити не лише себе. Треба навчитися розуміти Божественні закони. Треба вірити і сподіватися. Але як про це розповісти?
– Ти абсолютно права, я розумію, про що ти хотіла їм сказати, – задумливо і серйозно промовила Світлана, яка часто читала мої думки, так само як і я могла бачити її. – Є люди-егоїсти, а є люди, які думають про інших. Так от мені здається, що ми зараз розділились у судження на “тих” і “цих”. Одні, “егоїсти”, думають і вчиняють як Галка, а тому і виправдовують її поведінку повністю. Інші, – вона подивилась на мене і зітхнула, – інші вже вийшли з егоїзму або виходять, – підправила вона своє судження, явно маючи нас на увазі, – а тому входять у стан душі всіх потерпілих. Адже смерть жахлива не для померлих, а для тих, хто залишився у живих, і про їхні душевні рани ти думаєш весь час.
– Як же мені легко і добре з тобою, Свічка, ти розумієш завжди навіть більше, ніж я говорю! – сказала я, обіймаючи улюблену подругу.
– І мені з тобою легко і просто, – відповіла Свєта [10, с. 78-103].