Додаток 1
Ія Сапіна «Курка»
1
Наша Мар’юшка, вчителька математики та класний керівник усім відомого 8-го «В» класу, «дитячі пустощі» якого за один рік не зуміли приборкати три вчителя, зрозуміла відразу, що діти у цьому класі такі ж, як усі діти. Але при наявності розумових здібностей у них була відсутня чи слабко розвинена культура спілкування одне з одним та з вчителями.Чотирнадцять-п’ятнадцять років – це вік змужніння та самоствердження. Становлення характеру людини, в якому вона самостійно пробує визначити свою висоту, як єдино правильну. Це «складний вік» і для самих підлітків, і, особливо, для оточуючих дорослих людей у сім’ї та у школі. Ось тут і необхідні дорослим людям такі чесноти як повага, терпіння, розуміння, прощення, а вже якщо й застосовувати якесь покарання до складних дітей, то воно повинно бути виключно милосердним. Що, в свою чергу, означає – бути у міру суворим, але дуже справедливим. Наївна і тендітна дитяча душа інших енергій не сприймає.Поранена несправедливістю, неповажним до себе ставленням чи менторською зверхністю дорослих людей тонка душевна сутність дитини чи паралізується страхом, хворіючи і страждаючи опісля, чи чинить супротив насиллю та лицемірству, демонструючи непослух, впертість, норовливість у характері.Загальна культура людини, без сумніву, залежить від генетичних накопичень даного «роду», а саме: від наявності чеснот у звичаях і традиціях сім’ї. Але не в меншій мірі, а може і в більшій, ще від особистого ставлення кожної людини до цих традицій, від її стремління до отримання нових знань і основ морального виховання.Нещасними вважають тих дітей, які не мають можливості вчитися, при наявності в них бажання і здібностей. Але в десять разів більше нещастя для суспільства приховано як раз там, де є можливість, але не прищеплене бажання до розумової праці, до навчання, самостійного прийняття рішень і відповідальності за вчинки. Ці якості слід зрощувати з дитячих років.Добро і зло завжди знаходяться поряд. Не можна забувати, що поняття ці відносні. Тому потрібно з раннього віку прищеплювати непримиренність до усіляких проявів зла: ницості, грубості, несвободи. Роз’яснити дитині, що суворість необхідна не стосовно самої людини , яка творить зло, а до причини появи цього «зла» у ній. Іноді це може бути погана звичка, іноді – необдумане слово, неконтрольовані емоції. Щоб скласти своє, більш правильне судження, спочатку слід з’ясувати: через незнання чи за злим умислом зробила людина те, що ти особисто вважаєш злом чи неприємністю? Злий умисел завжди потрібно намагатися припиняти за законом. Для цього самому потрібно знати ці закони: і громадянські, і моральні. Якщо людина не відає, не розуміє, що зробила зло, треба спробувати навчити її, як виправити вже заподіяне, і як в подальшому діяти так, щоб не повторити помилки і тим самим не ускладнити свою долю.Можна і потрібно вміти надавати своєчасну і посильну допомогу будь-якій людині для зменшення її промахів та невдач.Традиції, звичаї, звички, як правило, формують моральні підвалини наступних поколінь. При цьому дуже важливо, щоб у вихователів молодого покоління було єдине устремління: планку моральності не опускати, і навіть не утримувати в одному й тому ж положенні, а піднімати все вище і вище.Особливо важко навчитися робити ревізію стану моральних цінностей всередині самого себе. У тих умовах, де царює компромісна мораль і цементується принцип вседозволеності для себе, коли чомусь, у даний момент дозволяється зробити те, що явно нижче дозволеної межі, саме в той момент міцніє звичка самопрощення і самовиправдання. Таке мислення і наступна за ним поведінкова реакція називається: «угода зі своєю совістю». Ми, учні 8-го «В» класу, не відали, що творили.Так ось, Мар’юшка, яка була високоосвіченим педагогом і талановитим вихователем, була носієм високої культури, на наше щастя. Вона сповідувала Добро. Навіть більше, вона у вчинках своїх завжди відповідала тому, що декларувала у своїх словах.
2
Жили ми у Таджикистані. Там, як відомо, вирощували бавовну, щоб одягати усю багатонаціональну країну, та ще й продавати за кордон, в Європу і Азію. Технологія вирощування і техніка для збирання бавовни ще не були розвинені так, як зараз, а тому була прийнята державна програма з надання шефської допомоги під час збирання будь-якого врожаю. Як тільки оголошували заклик – «Усі на бавовну», то міські жителі з усіх країв їхали в колгоспи на період збирання врожаю. Чи заклик – «Усі на картоплю» – і містяни дружно їхали в село. Чи: «Усі на буряки, помідори, огірки, яблука, виноград, кавуни і т. д.». Старші покоління пам’ятають ті часи.Приїжджали в колгосп цілою школою від сьомого до десятого класу. Всіх учнів розселяли з їх класними керівниками, як правило, по місцевим школам, клубам та іншим громадським приміщенням. У протиепідемічних цілях намагалися кожний клас поселяти окремо.У той рік, у 8-му «В», коли Мар’юшку призначили з початку року керувати нашим класом, у нас уже існував негласний поділ на «наших і «не наших». «Нашими» були ті, хто вчився з першого чи з четвертого класу разом, тобто у «дівчачій» школі. У сьомому класі, коли чоловічі і жіночі школи були переведені на змішане навчання, а діти розподілені суворо за районною ознакою, у нас із «Г» класу з тридцяти дівчат залишилися у цій школі для подальшого навчання лише вісім осіб, але яких! Це була справжня «сім’я», усі відмінниці у навчанні, спортсменки і актриси.Ми з третього класу, дякуючи вожатій Зінулі Урмановій, ставили казки, по одній щороку. Самі робили декорації, костюми, придумували музичне оформлення. Це був не просто «Г» клас, а гордість нашої школи – театральний клас з переможцями усіх конкурсів, олімпіад і спортивних змагань. Кращі учениці – раз, кращі артисти – два, кращі спортсменки – три. І всі як одна – красуні.Звісно ми пишалися своїми досягненнями. А хлопці нам дісталися хулігани і двієчники, і почалося! «Нові» не любили вчитися, а «наші» не хотіли «хуліганити».Так ось, через два-три тижні від початку занять, а значить, і нашого знайомства з Мар’юшкою, яку спочатку ми називали за очі «М.Д», за ініціалами, ми поїхали «на бавовну».
3
Розмістили нас у ще не повністю добудованому приміщенні школи. Не засклені вікна забили до половини фанерою, щоб проходили світло і повітря, а дверні прорізи завішували ковдрами. Нашому класу дісталося приміщення актового залу.Сільські школи невеликі, учнів у них і тоді, і зараз набагато менше, ніж у міських. Але, тим не менш, типові будівлі навчальних закладів мали і спортивний, і актовий зали, і повний набір класних кімнат, і спортмайданчики. Цю школу чомусь до вересня будівельники не здали, імовірно не було гострої необхідності у цьому. Зала, що нам дісталася, була приблизно розрахована на крісла для 60-80 осіб, але ми її виміряли «на матраци». На сцені помістилися вісім матраців, і ще залишилося місце для сумок і рюкзаків за лаштунками. Усі «наші» там і облаштувалися по праву «старих» учнів цього класу. Елементи «дідівщини», як тепер розумію, невід’ємна риса зверхніх гордіїв, які вважають себе «хазяями становища».Інші дівчатка з «нових» розмістилися біля однієї стіни, а всі хлопці – біля іншої. Так, що вільного місця залишалося не так вже й багато. Де захоче спати наша вчителька, ми не знали. Але вирішили, що одна з нас (за жеребом) зійде зі сцени вниз, якщо Мар’юшка виявить бажання постелити свій матрац на сцені. Ліжок не було. Спали усі на підлозі, у Таджикистані це звичне явище. Розмістившись на сцені, ми вирішили перекусити. Взагалі-то обід у перший день приїзду готувався, як завжди, але на вечір, а у всіх дітей були повні сумки харчів з дому.Мені того першого і останнього разу мама дала цілу відварену курку і у баночці грузинську горіхову з часником приправу «сациві». За спільним столом курку я розділила на вісім частин. А подружки, вмочуючи то м’ясо, то лаваш у соус, із задоволенням, швиденько її з’їли. У цю хвилину зайшла Мар’юшка. Вона лише одним поглядом окинула усю залу і зрозуміла, що єдності у цьому колективі немає, так само, як і немає поваги і турботи одне до одного.Так, рідненькі мої, – сказала Мар’юшка, – любов’ю до ближнього свого, як до себе самого, у нашому класі і не пахне, – сказала вона це неголосно, але я аж подавилася своєю куркою, яку старанно пережовувала.Чомусь сприйняла ці слова, як направлені до мене особисто. Правильно. Як староста, права рука і помічник учителя, всілася обідати без неї і лише з третиною учнів, вважаючи тоді таку поведінку нормальною. Мені стало дуже соромно від того, які слова, і як їх Мар’юшка вимовила. Ні, я розуміла, що не вчинила нічого, за що мене треба було б покарати.-Але чому ж мені було так неприємно? Я не одна почала трапезу. І не взяла собі кращого шматка, а з’їла те, що залишилося від курки, після усіх. Навіть соусу «сациві» мені, якщо чесно, не дісталося, тому що всім було смачно, а я раділа за подружок своїх, – пролетіло в голові.Дуже хотілося знайти собі виправдання.Але в словах Мар’юшки було щось таке, що проникало в мене, у те саме місце, де знаходиться сором, тобто були зачеплені струни совісті, і в душі я відчула – щось зроблено мною не так. Це не від слів, а більше від її швидкого погляду я зіщулилася всередині себе, але ще більше враження на мене справила інтонація – у ній відчувалася суміш з незадоволення, здивування, розчарування і шкодування. Ось ці два останніх почуття я і сприйняла на свій рахунок.
– «М. Д.» розчарувалася у мені як у людині? Як у своїй помічниці? І вона шкодувала про щось. Про що? – гарячково міркувала я. Проковтнувши не пережований шматок курки, зістрибнула зі сцени і, підходячи до класного керівника, пробурмотала напівправду.
– Марія Дмитрівна, а ми для Вас там, на сцені, приготували місце, ходімо, – і показала на свій матрац, про себе вирішивши, що без усякого жеребу буду спати у будь-якому іншому кутку, де вийде.
– Ні, ні, що Ви, – відповіла «М. Д.», – не варто залишати своїх старих і вірних друзів заради мене.
– Коли вона встигла все дізнатися про нас і навіть перерахувати матраци на сцені? – подумала я, і понуро посунула до сцени, де був накритий наш імпровізований стіл зі скатертиною з газет.
– Діти, – звернулася вчителька до інших, розклавши свої речі на матраці у найвіддаленішому від сцени кутку, – пропоную поїсти. Вона дістала свої домашні пиріжки та іншу провізію. Посеред зали діти організували іншу скатертину з газет, і всі «нові» потяглися туди зі своїми припасами.Ми припинили жувати, буквально, завмерли, не знаючи, як нам тепер вчинити. З’їли ми поки тільки курку, але все інше залишилося. Однак було сказано: «ми», тобто, нас ніби не враховували. Що робити мені, старості, коли третина учнів сидить на сцені і шматок у горло не лізе, а дві третини з класним керівником умощуються зі сміхом та жартами на підлозі у залі і починають з апетитом уплітати все, що до рота потрапляє.Я так замислилася, що мимоволі зненацька закашлялася, подавившись власною слиною. Хтось постукав мене по спині долонею, хтось гигикнув, а Мар’юшка зненацька, не дивлячись на нас, вимовила:- Ви вже поїли чи настільки нас не поважаєте, що не хочете до нас приєднатися?
– Хочемо, хочемо, хочемо, – закричали, зрадівши, «наші», хапаючи за кутики газети, кожний зі своєю частиною їжі, і стрибаючи по-двоє зі сцени. Ми залишилися зі Свєтою, переглянулися, вона кивнула мені і взяла за руку. Коло розширялося, нас прийняли за спільний стіл. Тільки мені нічого не було запропонувати усім, так як курку і коржі з соусом «сациві» всі «наші» вже з’їли, а помідори і яблука не зараховувалися, цього добра і в інших дітей було багато.Я, звичайно, примостилася теж у колі, але відчувала себе якось ніяково, наче з пустими руками прийшла на складчину. Зненацька хтось із дітей згадав, що у нього в рюкзаку є копчена ковбаса, річ на ті часи не стільки дорога, скільки дефіцитна, але завбачливою мамою десь куплена.Під радісні вигуки «Ура!» хазяїн ковбаси почав тоненькими шматочками нарізати, щоб усім дісталося хоч «на зубок» спробувати.
-Ух ти, а запах дійсно не менш приємний, ніж у вашої курки, – спокійним, навіть якимось байдужим голосом сказала Мар’юшка.Я обімліла! Мені стало спекотно і неймовірно соромно, хоча в жестах і міміці нашої вчительки не було явного докору чи прямого засудження на мою адресу, але соромно як! В інтонації прозвучало незадоволення нашим, та що там нашим – моїм вчинком.
-Жах який, матусенько моя! – думала я. – Але що ж я не так зробила? Як треба було мені правильно вчинити? Розділити курку на всіх? Але ж скільки тієї курки, а нас – двадцять чотири особи тут, та ще й Мар’юшка. Хіба я жадібна? Чим вона мені докоряє?
4
Настрій був зіпсований вкінець. Якось досидівши до кінця обіду, я першою вискочила на вулицю і пішла одна до великого арика. Сіла на березі, опустила ноги у воду і, помахуючи гілочкою, відганяла комарів і мух, заглибившись в роздуми.
– Ти що, чому пішла і нікому не сказала куди? – накинулася на мене всі «наші», витративши багато часу на пошуки.
-Йди, там старости збираються, нам веліли тебе знайти.- Добре, зараз піду, але спочатку ви мені скажіть: у чому моя вина? Чому вона мені докоряла? – Хто?- Чим? – спитали, не розуміючи моїх думок подружки.
– Ну «М.Д., ви що, не чули, що вона про курку сказала?
– Ні, – зізналася вона.
– А що? – спитала інша.
– Та, не бери в голову, – заспокоїла інша.Лише Свєта, мій чутливий і вірний друг, сказала:
-Та не тобі вона докоряла, а всіх нас «умила».
-А що сталося? – ви скажете, насамкінець, – захвилювалися інші, не розуміючи, про що це ми.
-Не в жадібності справа, – продовжувала Свєта, – ні, вона інше щось мала на увазі. Якщо б ти одна цю курку наминала, та вночі, під ковдрою, то тоді б це було б зауваження про жадібність. Ні, щось інше малося на увазі. Свєтка була вірним другом і постійним моїм партнером у спектаклях. На уроках ми сиділи разом, щоб легше було звіряти контрольні роботи і підказувати одна одній. Вона займала усі перші місця на міських олімпіадах з мови і літератури, а я – другі. Зате з англійської все навпаки…Свєтка розуміла мене як ніхто на світі. Вона іноді читала мої думки, а я могла вгадувати, про що вона замислилася. Нас це розважало, дивувало і смішило, але всерйоз про цей феномен ми тоді не думали. Та й слово «телепатія» у ті часи хоч і вживалося, але було незрозумілим: як це, читати думки на відстані? У нас тоді «відстані» не було. Ми всі були поряд, тому це явище вважали нормою.
-А що ж тоді «М. Д.» хотіла підкреслити, якщо не жадібність? – продовжила я діалог з подругою, не відповідаючи на запитання тих, хто нічого не зрозумів і не помітив.-Ну, чи жадібність це, якщо людина віддає те, що належить їй особисто? Ти ж віддала свою курку кільком подругам, – сказала Свєтка, розмірковуючи.Кільком, але не всім, – відповіла я. – До речі, а ти не помітила, я не дуже почервоніла тоді? – запитала я.-Та в тебе кінчик носа навіть побілів, а ти кажеш: «почервоніла», – відповіла Свєта.-Та що ти? Я відчула, що палаю уся, особливо щоки.
-Ні, ти була бліда.-Значить, я чогось дуже злякалася? – міркувала я. – Але страху наче не було. Мені було дуже соромно.-Що ти, як маленька, ну чого тобі соромитися?
-Не знаю. Але мені досі не по собі. І соромно, але точно не знаю, чого соромлюся.
-Ладно, йди на збори, а то влетить ще.Я поплелася отримувати вказівки старших про обов’язки, які покладалися, щоб виконати план збору бавовни, тримати дисципліну, організовувати дозвілля і чергування по кухні, по спільному проживанню, прибиранню двору.
5
Півтора місяця пролетіли швидко. Мар’юшка з кожним днем нам подобалася все більше, і злощасна курка вилетіла з моєї юної голови. Але не назавжди, як з’ясувалося. Напередодні Нового року мама, як завжди, на свято, купила курку і приготувала соус «сациві». Цю коронну страву дуже любили усі друзі нашої сім’ї так само, як і ми, усі домашні, а мама любила пригощати.
-Мамуль, а на скільки шматків ти розділяєш курку? – запитала я зненацька, сама не знаю чому.-Скільки треба, стільки й вийде, – відповіла мама, спритно орудуючи садовим секатором.Я перерахувала шматки невеликої курки, які мама красиво викладала на таріль, прикрашаючи зеленню.-А у чому справа, дитино? – Що не так?-Та ні, просто рахую.
-Для чого? Усім вистачить по шматочку, – запевнила мама. – Та й інших страв вдосталь на столі.-Я не про це, матусю.
-А про що, доцю?-Скажи, на твою думку, я жадібна людина? – спитала я, не відповідаючи на мамине запитання.
-Ти-и-и? – мама пильно подивилася мені в очі, намагаючись побачити глибину мого запитання. – Та ні, на мій погляд, ти безкорислива. Однак, деяка непомірність у тебе спостерігається: до читання, наприклад, – сказала мама, – тому і книги дуже любиш придбавати.-А до їжі жадібна?-Ото скажеш! – здивовано знизала плечами мама.
-Ну добре, маммі, ти навчи мене курку розділяти на шматки.Мама розвела руками, даючи зрозуміти, що іншої немає, а ця вже лежить у вигляді шматочків.
-Та ні, не зараз, а коли буде.
-Добре, – сказала мама і запам’ятала моє прохання.Разів два чи три я розсікала варених курок, але більше, ніж на дванадцять шматків не виходило. Кури були маленькі за розміром.
-Ось усі вчителі вимагають, щоб ми були покірні їх волі, говорили і робили так, як їм подобається, – задерикувато вимовив Славка, наша спортивна зірка, який, як усі зірки, не піддавався шкільній дисципліні.-Невже? – здивувалася Мар’юшка. – Невже вимагають? Невже всі? – якось особливо промовила «М. Д.».
-Ну, припустимо, не всі, і не вимагають, – почав задкувати Славко.
-Чому ж Ви з такою неповагою ставитеся до тих, хто поважає Вас, як людину і учня? У чому справа, Слава, у Вас погано з зором, з логікою чи з почуттям вдячності? Ви змішуєте поняття?
-Зір тут ні до чого, просто я не хочу, щоб мене повчали, що мені робити руками і як рухати ногами, – не здавався Славко, явно маючи на увазі свої досягнення у спорті, і свободу, яку утискували і вдома, і в школі.
-Добре сказала тоді «М. Д.», – залишимо дискусію про внутрішній зір, про свободу, про повагу, вдячність і слухняність до кращих часів.
6
Настав час, ми вже й забули про ту розмову, продовжуючи свої витівки, які вчителями чомусь сприймалися з образою, як неповага з нашого боку. І ось, одного разу ми вкотре пішли в похід, у гори, усім класом, на сірководневе озеро, яке славилося своїми цілющими властивостями: навіть взимку вода у ньому залишалася теплою.
Вже в горах, на одній з ділянок шляху, де з одного боку прямовисна стіна, а з іншого – прірва, хоч і неглибока, але все ж прірва, Мар’юшка наша зненацька зупинилася і сказала:
-Ось, настав час зрозуміти, що таке слухняність і повага у житті учня до вчителя.Ми зупинилися.
-У кого є косинки і шарфики, дайте мені, будь ласка, – попросила «М. Д.». З її власним шарфом знайшлося усього шість штук.Вона торкнулася плеча шістьох, розставила їх в потилицю один до одного, а першим – Славка. Потім пов’язала на очі шарфики і косинки, звеліла усім взятися за руки, щоб іти, як незрячі, але ланцюжком. Сама стала попереду, дала руку Славку, а мені очима і кивком голови вказала, щоб я теж підстраховувала з боку прірви. Я мовчки підійшла до самісінького краю дороги з боку прірви.
-Пішли, – сказала Мар’юшка. – Будемо йти п’ятдесят кроків, всі з лівої ноги. Кроком руш! Не збивайтеся, пам’ятайте одне про одного, і про небезпеку зліва і справа.Ніхто чомусь не жартував, навіть не посміхнувся, хоча видовище було, якщо чесно, – смішним. Усі якось напружились, почали човгати, ледве-ледве пересуваючи ноги.-Сорок вісім, сорок дев’ять, п’ятдесят, уф…ф…ф! – сказав Славко, і першим зірвав пов’язку з очей, мовчки, дивлячись на Марію Дмитрівну. -Тепер, ти призначаєшся провідником. Коли наша Мар’юшка не сердилася, то зверталася до нас на «ти», а вже якщо «Ви» кому-небудь казала, то всі знали – проштрафився! – Наступні шість осіб, їх безпека, їх житті повністю у твоїх руках, Слава, веди людей, – сказала Мар’юшка надсерйозним тоном.
-Я???
-Так, так, ти, саме ти, – підтвердила «М.Д.».
Славко, мовчки, повернувся до нас, пов’язав нам пов’язки, взяв мене за руку, і ми пішли над прірвою, не бачивши дороги. Я відчула таку безпорадність, з одного боку, але ще й неймовірну відповідальність за тих, хто йшов слід у слід за мною. Я зрозуміла, що не можна втратити ритм, не можна йти, куди хочеш і як хочеш, можна тільки: рука в руці, нога в ногу, крок за кроком. О-о-о!!! Ото випробування! Наступну шеренгу Мар’юшка доручила провести мені. Зрячим провідником виявилося бути ще відповідальніше, до болю у серці. Так, у всякому випадку, було зі мною, я боялася, що хто-небудь зробить крок вправо і розіб’є собі голову об скелю, чи крок вліво, і усі ми опинимося у прірві. Ой, як важко! А яку відповідальність відчуваєш за тих, хто за тобою!Коли кожний побував у ролі незрячого, а четверо з нас у ролі провідників, то всі так перенапружилися, що замовкли надовго.
-Зараз ми не будемо обговорювати тему слухняності і тему поваги до вчителя, але на привалі зможемо розгорнути дискусію, – сказала Мар’юшка, яка в останній групі пройшла заключною, із зав’язаними очима, щоб бути на рівних з нами. І це нас вразило наповал! Ніколи більше у нашому класі не виникала потреба говорити про дисципліну, про слухняність, повагу до учителів. Тоді, в горах, усі учні нашого класу зрозуміли, що ми – дуже схожі на незрячих людей у сфері знань, а вчителі намагаються провести нас по вузенькому шляху, де справа і зліва – небезпека. Хіба можна було після такого уроку дозволити собі не поважати їх працю?
7
Одного разу, перед якимось черговим дводенним походом з ночівлею у горах, куди ми часто ходили усім класом з нашою вже улюбленою Мар’юшкою, мама знову запропонувала мені взяти варену курку. Цей птах виявився таких величезних розмірів, що мені вдалося розрізати його на двадцять п’ять шматочків. Ця кількість відповідала кількості учнів, які йдуть в похід, плюс Мар’юшка. Моєму тріумфуванню не було меж. Я попросила маму приготувати «сациві» побільше, щоб усім вистачило. Коли на привалі учні почали викладати харчі на загальний стіл, то я розгорнула свою дрібно порізану курку, поставила літрову банку «сациві», коржі і навіть дві чайні ложечки, щоб зручніше було набирати соус з банки. Усі хором схвально вигукнули:
-О-о-о!!!І почали прицмокувати язиками і принюхуватися з явним задоволенням. А коли виявилося, що шматків курки рівно стільки, скільки нас, то Мар’юшка подивилася на мене уважно, вдихнула і видихнула протяжно повітря і сказала тихо.-Ось бачите, діти, яку взаємну насолоду викликає повага і турбота. Це приносить радість і тим, кому вони призначені, і тим, від кого виходять…
-Турбота! Повага! Ось що мала на увазі тоді, два роки тому, Мар’юшка. Не у жадібності докоряла вона мені, а у відсутності почуття поваги і турботи до всіх «нових», і до неї, нашої вчительки і старшого друга.І я зненацька чітко побачила ту сцену, але теперішнім своїм поглядом. І знову відчула сором, і мені здалося, що я почервоніла. Мар’юшка помітила мій стан, вона вміла читати не тільки думки своїх учнів, але й відчувати їх почуття. Підійшла до мене, взяла за руку і попросила:
-Заспівай, будь ласка, нашу улюблену пісню… Мар’юшка знала, як зняти напругу – співом. Я любила співати, а однокласники були найвдячнішими слухачами моїх концертів. Ось так майстерно, з постійною повагою і турботою до нас ставилася Мар’юшка, виховуючи у кожному зі своїх учнів почуття любові до ближнього, як до самого себе (2, с. 73-92).
Література:
- Новий словник української мови. (2003). Т.3. П-Я / уклад. В. Яременко, О. Сліпушко. Київ: Вид-во «АКОНІТ».
- Сапіна, І. (2010). Віхи дорослішання. Черкаси: Видавник Чабаненко Ю. А.