Додаток 1
Оповідання І. Сапіної “Не збреши!” (переклад А. Аносової)
1
Чистота внутрішня – це наявність правдивості в людині. О! Як я любила цю рису характеру в людях. Як високо цінувала наявність правдивості у своїх подругах. Десь в глибині душі розуміла, що бути правдивим – це означає бути безстрашним. Безстрашною себе не вважала, але бути правдивою і чесною дуже намагалась з дитинства. Намагалась. Але не була такою.
Одного разу умисно обманула маму. Випадок дріб’язковий, але пам’ятаю його все життя. Дитиною була слухняною і виконавчою. У приготування уроків і підготовку до складання іспитів у кінці навчального року батьки ніколи не вмішувались. Правда, вечорами, приходячи з роботи, мама цікавилась: як ідуть справи, що отримала сьогодні у школі або скільки запитань повторила до екзаменів?
Цей випадок, про який є необхідність розповісти, стався влітку, під час іспитів за сьомий клас.
У кінотеатрі, що поруч з нами, йшов фільм-оперета “Біла акація”. Раніше я його вже бачила, але лише один раз і не всі арії запам’ятала. Музичну пам’ять ми розвивали таким чином: переглянувши фільм, треба було запам’ятати пісні. Найбільшим досягненням вважалось запам’ятовування слів і мелодії з одного разу, але це небагато кому вдавалося. Дивились і два, і три, і п’ять разів, поки не лише пісні, але й усі репліки не вивчали напам’ять. Тоді фільмів було мало на рідній мові, все більше йшли трофейні німецькі й американські, з озвучуванням одним голосом чи субтитрами.
Отже, музична комедія “Біла акація” приводила на просто у захват. Треба було вивчати і “Тілі-тілі-тілі…”, і пісню Пеппіти, і головних героїв. Фільм ішов сьогодні, а іспит – завтра.
Вранці я попросила у мами грошей на квитки. Фільм двосерійний і демонстрували його ввечері, коли стемніє, оскільки кінотеатр був літній. З цієї причини квитки коштували дорого – від тридцяти до п’ятдесяти копійок. Хліб, за один кілограм, у той час, продався за чотирнадцять копійок.
Мама, цілком несподівано для мене, грошей не дала, мотивуючи відмову тим, що завтра екзамен зранку, а на ніч дивитися дві серії пісень і танців – ні до чого.
– Піти у кіно можна буде і після екзамену, в інший день.
Це було дивно, оскільки вчилась я на “відмінно” і нічого ніколи не заважало мені отримувати свої п’ятірки на екзаменах. Якщо, звичайно, не брати до уваги особливі три двійки, які запам’ятались.
2
У моєму житті було три випадки, коли я, знаючи предмет, отримувала низьку оцінку. Тричі мені ставили двійку при оцінюванні не моїх знань. Перший раз, як зрозуміла тоді, за те, що скористалася підказкою. Так буває, що і двійки,виявляється, бувають різними.
Училась я з першого класу легко, хоча і була хворобливою дитиною. Мені було цікаво дізнаватися не лише те, про що розповідали вчителі, і писалося в підручниках, але й читала Велику Радянську Енциклопедію, тлумачний словник С. І. Ожегова та багато інших книг, які не так-то легко було діставати. Цікавим було все: і що в книгах написано, і як, і для чого. Тому дуже рідкими були четвірки у моїх зошитах і щоденниках, а трійок і двійок взагалі не отримувала.
У четвертому класі, на математиці, вчителька розповіла про римські цифри. Я пропустила багато уроків перед цим, оскільки більше двох місяців через хворобу була в лікарні, але наздоганяла самостійними роботами, виконуючи в окремих зошитах основне і додаткове завдання з пропущеного матеріалу. Обидва зошити оцінювалися однаково строго. А тому я писала сумлінно те, що проходили зараз і те, що інші однокласники вже пройшли у мою відсутність.
Маючи сумніви щодо правильності виконаного завдання з написання римськими цифрами цілого стовпчика арабських цифр, я попросила (в перший і останній раз у своєму свідомому шкільному житті) маму перевірити домашнє завдання. Мама зробила зауваження, сказавши, що я заплуталась у декількох значеннях цифр після тридцяти. Оскільки вчителька не дозволяла нам ні закреслювати, ні стирати свої помилки, але брати їх у дужки і поруч писати вірно, то я так і вчинила. Свій варіант взяла у дужки, а нижче написала мамин.
Через два дні я повернулася зі школи зі сльозами від невимовної образи. Було сумно від того, що мій варіант виявися вірним, який я взяла в дужки. А за інший – мені поставили величезну, першу двійку у моїй шкільній біографії.
Плакала я невтішно, не заспокоюючись навіть на мамині переконання, що двійка ця не моя, а її, що це не рахується за мною. Ні. Двійка є двійка! Мені було соромно і гірко. Соромно через отриману двійку, а гірко від того, що я ж була права, навіщо запитала?
– Навіть мами, виходить, не все знають вірно, – думала я. – Ну, нехай діти чогось там не знають і помиляються, але мами!..
Ймовірніше за все, мама моя зустрілась із вчителькою так, щоб я про це не дізналась і розповіла їй, як було насправді, тому що через кілька днів, після чергової перевірки цього зошита вчителька поставила дуже велику і жирну п’ятірку, закресливши мої дужки червоним олівцем, і дописала знизу: “Вір собі”.
Ця фраза запам’яталася мені на все життя, як певний девіз моєї внутрішньої позиції. До сих пір, коли сумніви починають долати, я пригадую свою першу двійку і слова вчительки, яка зрозуміла, що у сумнівах людина може дуже сильно нашкодити собі і своїй справі, якщо через сумніви перекладе відповідальність на чужі плечі.
3
Мамину заборону на перегляд кінофільму перед іспитами навіть не одразу розчула. Було якось принизливо і несправедливо, розсудила я. Йти в кіно ми збиралися цілою компанією однокласників. Усі йдуть! І я пішла в кіно, взявши у борг у подруги рубль, на дві серії.
Пізно ввечері, після перегляду оперети в кіно, прийшла додому, подумки наспівуючи, щоб не забути слова:
Чертову дюжину детишек,
Растила в доме вся моя родня.
Шестеро – девчонок, шестеро – мальчишек,
И один чертенок – это я…
– Де ти була, доню, так довго? Вже пізно, непристойно бути в гостях стільки часу, – запитала і докорила мені мама.
Я й не збиралася брехати, але, мабуть, те чортеня, що було в Пепітті, попутало й мене і я, відкрито дивлячись мамі у вічі, сказала скоромовкою:
– У Галки з Лідкою (це близнюки, мої однокласниці й подруги), ми повторювали білети до завтрашнього іспиту.
– А-а-а, – сказала мама. – Добре. Ну, тоді вимий руки, поїш і спати.
Я ввійшла у ванну кімнату у стані прострації. Мені здавалося, що зараз загримає грім, ударить блискавка, підлога розійдеться, а я провалюся кудись у тартарари, де мене розірвуть на шматки голодні леви або тигри. Нічого подібного! Було тихо. Вода лилася з крану, мило намилювало руки, а безсоромні очі мої дивилися у дзеркало. У ньому бачилась бліда брехунка, яка не знала, що їй тепер робити: як сказати мамі правду? А, найголовніше, – як попередити її, що я впустила брехню у наші з нею стосунки?
Сльози струмком побігли з очей. Щось схоже на сльози капало з носу. Схлипуючи, розмазуючи все це по обличчю, пригадувала, що в цьому році вдруге вже збрехала. Перший раз обманула вчительку, сказавши їй, що забула вдома зошит з виконаним домашнім завданням. А насправді – забула його виконати, а зошит був зі мною, в портфелі. Так само, як і я, сказали ще троє дітей, але Зара Абдуллаївна, не повірив їм, відправила всіх додому за зошитами. А мені повірила і дозволила показати їй це завдання на наступному уроці, через день.
Учителька мені повірила! Я ледь досиділа тоді до дзвінка. Мені здавалося, що вуха відваляться, так як вони горіли вогнем і жахом від допущеної мною брехні.
І от тепер, стоячи у ванній, розмазуючи гіркоту своєї підлості по запухлому від сліз обличчю, шукала і не знаходила собі виправдання у той момент.
Ненавиділа себе і жаліла маму і вчительку, які мені повірили.
Соромилася себе і боялася, що настане момент і мама, і вчителька дізнаються, що я – брехуха.
Жаліла маму, тому що знала, як пишається вона моїми чеснотами, адже це її праця вкладена в те, що її добра і правдива донька викликала почуття схвалення у педагогів, сусідів, знайомих.
Мама постукала у двері й покликала вечеряти.
З презирством до себе умилася, витерла насухо рушником очі й ніс, пригладила волосся і, дивлячись у дзеркало, прошипіла крізь зуби:
– Дивися мені, тільки спробуй ще раз у житті збрехати комусь – не прощу!
Від вечері відмовилася. Іспит склала на “п’ять”, як звичайно, але на “Білу акацію” більше не ходила, хоч і не запам’ятала весь фільм.
4
Потрясіння, яке я пережила від того, що мені вірять, коли я брешу, було, мабуть, найсильнішим у тому році. Сором, докори сумління, бичування себе – цей стан продовжувався дуже тривалий час. Усе це відчувалось як важкість в області серця і нудота “під ложечкою”.
Нарешті, одного разу, втомившись від такого стану, я присвятила половину ночі тому, що пригадала всі-всі випадки своєї брехні, нещирості і хитрості, що були допущені мною у взаєминах з людьми: з хлопцями, яких побоювалась і щось прибріхувала їм про свого старшого брата заради власного безпечного існування в їхньому оточенні. З подружками, яких дуже любила і тому через острах втратити їхню прихильність, прикрашала свої “подвиги”. З братом, якого обожнювала і тому хитрувала, применшуючи свої витівки, свої лінощі і свою неорганізованість, бажаючи у його очах виглядати краще, ніж була насправді.
Вранці відчула радісне полегшення, наче щось з плечей звалилося.
Пізніше, вже подорослішавши, зрозуміла, що неправдивість – це привілей боягуза, ледаря, ревнивця і заздрісника. Але ж я намагалася такою не бути, а тому тягар цих самих недоліків час від часу починав перевищувати дозволене мені. От чому і відбуваються з усіма потрясіння: щоб побачивши себе зсередини, обуритися на себе таку недосконалу.
Переконана, що не переживши тоді шоку в дитинстві від довіри вчительки і мами мені, брехусі, я могла б вирости брехункою-хитрункою, і не помітила б цієї вади в собі.
Потрясіння сумління довірою, любов’ю і повагою з боку дорослих для дітей просто необхідні, точно знаю. Це найсильніші ліки у випадку інфікування душі дитини енергіями брехні, агресії та невдячності. Негативні енергії, як віруси, сидять у душі до певної пори і не виказують себе. А потім раз – і хвороба проявиться у самий несподіваний момент.
5
Батьки і вчителі не тільки “інженери людських душ”, але й перші цілителі від “вірусу” брехні та інших вад. Уражені енергіями злоби, судорожно спотворені заздрістю і деформовані енергією жадібності людські душі, втілюються в новому житті. Це і є ментальна інвалідність. Тобто викривлене розуміння розумом добра і зла. Подальше життя у викривленій ментальній атмосфері призводить до моральної інвалідності (цинізму). І, як наслідок вчинків аморальної людини або суспільства – до фізичних аномалій (деградації). Ось у чому причина! В правильності чи викривленні мислення кожної людини, в її сприйнятті простору і часу, в яких вона перебуває.
На питання “Хто винен?”, кожен знаходить свою відповідь, відповідно до ступеня інтелекту і відповідальності у ньому. Мудреці і філософи в усі віки стверджували, що в усіх бідах людина винна сама. Причиною невдачі може бути невігластво, злобність, брехливість і безвідповідальність.
Тому, хто прагне творити добро, не менш важливо зрозуміти “Що робити?”.
Але не по силах це питання для того, хто не навчений у собі самому шукати причину своїх негараздів.
Середньостатистична розумна людина у двадцять першому сторіччі має перш, ніж осудити когось і за щось, подивитися критично на свої вчинки і думки.
Багато безпечних людей намагаються відвести відповідальність від себе за свої теперішні і минулі дії хитрістю. Деякі приховують свої потворні бажання і звички зовнішньою чемністю. Інші не соромляться своїх непристойних емоцій і почуттів. Не помічають того, скільки вульгарних думок часом роїться в їхній голові, породжуючи душевні хвороби, психічні й фізичні каліцтва.
Сумірні бажання, благородні емоції та чисті думки освітлюють ауру людини й
очищують простір всередині та навколо неї.
У чому ж досягло успіху людство за мільйони років розвитку? У чому бачиться прогресуючий розвиток розуму?
У чому загрузло? У злобі? У брехні? У невдячності? Що ж робити?
Розвивати в собі й культивувати позитивні якості: любов, правдивість, вдячність і відповідальність. Їх потребують усі. Отже, прийшов час кожній розумній людині самій попіклуватися про розвиток у ній чеснот.
Сучасна людина не хижак, і не в лісі живе, а в середовищі собі подібних homo sapiens.
6
Після таких роздумів і наказів собі бути правдивою в усьому, я намагалась відповідати прийнятому для себе стандарту. Бували, звичайно, випадки неправдивості у моєму житті. Але тим, хто вірив і довірявся мені, я намагалася не брехати. Дуже намагалася. Багато в чому досягла успіху, викорчовуючи зсередини змію під назвою брехня. Але, виманивши крупну змію, і на певний час заспокоївшись, що от тепер я правдива і смілива. Тепер про все можу сказати вголос, що не соромлюсь бути такою, яка є. що будь-яка гірка правда краще, ніж солодка брехня, я раптом ловила себе на… Так, так, на черговій маленькій неправдивості. Ця змія була тоншою і меншою, але вона була! І отрута її отруювала мене, і мої справи, і мої думки. Змії, змійки і їх дитинчата-змієнята так і плодилися, так і множилися.
От парадокс: чим більше я намагалася бути правдивою і чесною, тим більше бачила всередині себе неправдивості й нечесності, до повної огиди інколи доходило. Але я вступила у боротьбу з цим явищем, а відступати – не в моїх правилах.
Коли вибивалася з сил, то дозволяла собі “пожити як усі”. Десь злегка вигадати, щось прикрасити, про щось промовчати. Задоволення отримувала від такого дозволу для себе, не буду приховувати, солодке. Адже я трошки собі дозволяла, а інші навколо мене були на моєму фоні ну, д-у-у-у-уже не такими. Але от біда. Солодкого я з дитинства не любила.
Їла, щоправда, шоколад інколи, та й то гіркий. Так і в житті. Відпущу віжки, побалую себе, розслабившись, а потім з подвійною енергією беруся за “ловлю змій”.
А вони все лізли й лізли, ці змії й змійки, і їх дитинчата-змієнята. Думала, що не витримаю, покину цю справу. Не вистачало інколи сил утримувати себе у тих рамках правдивості й чесності, які сама собі встановлювала, особливо, коли погрожували, змушували, спокушали поступитися своїми принципами.
Найскладніше, коли спокушали.
7
Пізніше прийшло розуміння, що абсолютної чесності не буває. Абсолют – категорія Божественна. Так само, як абсолютного добра і зла не землі не знайти. У людському світі все відносно, тобто: низько, середньо, високо. Треба просто для себе встановити висоту планки в розумінні критеріїв добра і зла. Все міряється мірою твого особистого, власного сприйняття, як ти розумієш “не можна”, “можна”, “треба”. Ще прийнято звертати увагу на оцінку твоєї діяльності мірою суспільної думки, прийнятої там, де проживаєш (байдуже, з цікавістю, зі схваленням).
Після того, як зрозумієш цінність свого вкладу у спільну справу, намагайся не робити того, що вважаєш злом. Не говорити того, що ти вважаєш неправдою.
З часом зрозуміла, що коли я намагаюся буди більш правдивою, а він чи вона ще не хоче бути більш правдивим, ніж він є зараз, то хіба я зможу примусити силоміць бути не таким, який він є? Тільки сама людина, якщо захоче, стане шукати шлях до зміни того, що їй у дану хвилину в собі не сподобалося. Це правило закріплено законом свобідної волі!
Добре, якщо у людини з’явиться необхідність періодично оцінювати критично свої чесноти і недоліки, тільки робити це слід чесно і правдиво, не перебільшуючи нічого і не зменшуючи. От я і зайнялася одного разу вивченням своєї особистої чесності й правдивості свідомо, а зупинитися до сих пір не можу, такою захоплюючою виявилася ця справа [Ія Сапіна «Потрясіння», с. 52-61].