Додаток 2
Оповідання Ії Сапіної “Повагою на повагу” (переклад А. Аносової)
Мама часто говорила мені в дитинстві:
– Ти ніколи не бійся людей, пам’ятай, що людина людині друг і брат, – вона робила паузу і завершала фразу, – якщо ти в це щиро віриш.
– Ой, мамо, а хулігани у тітки Валі на тому тижні сумочку вихопили з рук і втекли.
Такий сумний факт трапився з нашою сусідкою. Всі жителі двору обговорювали цю жахливу новину, оскільки у повоєнний час все частіше ставало небезпечно ходити у темну пору доби однією. Тому мама і виховувала в мені безстрашність таким от гуманним ставленням до хуліганів: бачити в них людей, друзів і навіть братів. Бідна, постраждала тітка Валя і слухати маму не хотіла. Вона
не бачила своєї провини у тому, що трапилося:
– Ти що захищаєш крадіїв, а мене засуджуєш? – схлипуючи, говорила вона. – Як ти можеш? Ну, як ти можеш? Я тебе не розумію. Вони ж мерзота, а не люди.
– Валю, – заспокоювала її мама, – ну, ти ж сама спровокувала у них все найгірше, що вони мали, коли образила їх, замість того, щоб дати відповідь на безневинне запитання: “Котра година?”.
– Так, звичайно, по-твоєму, я мала їм показати, що в мене золотий годинники на руці?
– Ні, але ти могла по-іншому відповісти, – не здавалася мама.
– Але ж пика у нього справді була п’яна, – захищалась тітка Валя.
– Ет, Валю, Валю, вір мені, якби у відповідь на їхнє питання: “Котра година?”, ти відповіла: “Не знаю точно, молоді люди, але, можливо стільки-то, вибачте, будь ласка, я поспішаю”, то запевняю тебе, нічого б не відбулося. Але ти сказала: “Пішов геть, п’яна пико”, от він і вирвав сумочку у помсту тобі.
– Ти – чудовисько, – сухо мовила сусідка тітка Валя. – Так не можна! Ти захищаєш хуліганів і змушуєш мене з ними говорити як з людьми, а це не люди! Це п’яні, мерзенні, нікчемні виродки. І взагалі, закінчимо про це. Я хотіла б подивитися, як ти поведеш себе у подібній ситуації.
Ми, їхні діти, звичайно ж були присутні при цій бесіді, граючи у свої ігри поруч і роблячи вигляд, що нам не цікаві розмови дорослих.
Життя – найкращий вихователь. І якщо хто правильно мислить і міркує про це вголос, то йому обов’язково буде надано можливість довести свою правоту у дії. Так і відбулось через два-три місяці.
Мама, працюючи у ощадкасі, інколи (якщо після інкасації вкладники вносили до каси гроші на зберігання), забирала їх залишок з собою, оскільки сейфу у приміщенні філіалу ощадкаси не було, а в столі залишати гроші було небезпечно, як і носити у сумочці. Але в першому випадку, якщо зникнуть, то – шукай злодія, а якщо хтось спробує відняти з сумочки, то за це можна буде і поборотися. Так, мабуть, міркувала моя мама.
У той день, коли мамі випала нагода довести правоту своєї теорії гуманного ставлення до людей, був ураганний вітер зі зливою. До вечора вітер ущухав, але дощ ще накрапав. Було темно, вулиці не освітлювалися, лише на перехрестях стояли стовпи з лампочками під залізними абажурами. Мама з парасолькою і з сумочкою повною грошей: отримана зарплата трьох працівників і касовий залишок, які треба вранці всім роздати і покласти в касу, швидким кроком наближалась до того фатального місця, де відбувся напад на тітку Валю. Треба сказати, що за цією ділянкою закріпилася слава “бандитської зони”. Жителі кварталу знали, що з проламу в огорожі парку час від часу, раптово у темряві з’являлись кілька молодих людей на підпитку і “чіплялися” до чоловіків з проханням – “дай закурити”, а до жінок – “котра година?”. Історія тітки Валі повторилася ще кілька разів з жителями нашого кварталу. Але мама твердо стояла на своєму:
– Якщо ти по-людські, то і до тебе так само, – наполегливо повторювала вона.
– Ну, почекай, потрапиш до бандитів, тоді по-іншому заспіваєш, – пророкували незгодні з нею сусідки.
Переступаючи через гілки, напружуючи зір, щоб не вступити у калюжу, закриваючись парасолькою від дощу, мама швидким кроком наближалась до “бандитської зони”, оминути яку ніяк було не можна.
Чоловічі фігури, які несподівано виникли на шляху не стільки злякали маму, скільки здивували, тому що вдивлялася вона в те, що було під ногами, а там були калюжі, зламані буревієм гілки дерев, а чоловічі ноги на шляху… Це було не передбачувано. Мама підняла парасольку, голову і очі. Побачила трьох “під мухою” чоловіків і, миттєво оцінивши, що знаходиться у “бандитській зоні”, сказала привітно:
– Здрастуйте, товариші! Якби ви знали, як я рада, що зустріла вас саме тут і зараз. Я несу у сумочці зарплату всіх наших співробітників, а на цій ділянці дороги орудує зграя шахраїв. Допоможіть мені, будь ласка, дійти додому. Проведіть мене, якщо у вас є час.
Вражена трійця, миттєво протверезівши, різко змінила не лише свої наміри, але й дії. Рука одного з них, протягнута до парасольки, взяла цю парасольку, а власник цієї руки опинився збоку від мами. Другий, вочевидь “спеціаліст з сумочок”, взяв маму під руку. Третій йшов попереду на два кроки і час від часу підсвічував кишеньковим ліхтариком, попереджаючи всіх про виявлені калюжі та гілки. “Спеціаліст з сумочок” навіть завів “світську” бесіду з мамою:
– Що ж це Ви, така боягузка, а ходите одна, з грошима, в темряві?
– А що робити? – відповідала мама. – Але ви ж бачите, що світ не без добрих людей. От ви допомогли мені. А інші лицарі допоможуть іншим жінкам. Чоловіки – наші захисники і рятівники. Якщо таку війну виграли, то й у мирний час не дадуть образити, – продовжувала мама психологічну атаку, звертаючись до найкращих почуттів трійці.
– Це так, – погодився “спеціаліст”.
– Дякую, мої хороші, от ми вже й прийшли, – сказала мама, підходячи до двору нашого будинку, і протягнула по черзі кожному руку.
– Ви в цій квартирі живете? – вказав на першу “спеціаліст”.
– Ні, у восьмій, це з тієї сторони будинку, – відповіла мама.
– Ну, тоді ми доставимо до місця, – сказав той, що ніс парасольку.
І вся компанія рушила двором. Біля хвіртки нашого двору мама ще раз потиснула всім руки. Привітно загавкав Джульбарс з буди, почувши, вочевидь, запах мами, і в мить його радісний гавкіт перейшов у попереджуюче гарчання, що стосувалось тих, хто стояв з нею поруч.
Мій батько, як і всі в родині, розумів інтонації в голосі Джульбарса, вийшов на терасу, ввімкнув світло і покликав:
– Гого, це ти?
– Я, я, – відповіла мама. – Йду.
– Дякую вам. Ви – мої лицарі-захисники, – сказала вона на прощання, беручи протягнуту парасольку. – Дякую. Ви мені дуже допомогли. До побачення.
– Та що вже там, – сконфузились усі втрьох.
Коли мама розповіла нам цю історію, ввійшовши додому, тато посміхнувся у вуса, і тихо пробурмотів:
– Гого, ти, звичайно, гарний педагог, але дуже сміливий.
– Ну, от тобі! А мої супутники сказали, що я – боягузка.
– Я говорю про ризик, – пояснив тато.
– Га-га-га, – дещо нервово засміялась мама. – Проте я довела всім, що моя теорія вірна. І діє.
– А, можливо, це були не бандити? – заперечив тато.
– Ні, ні, це ті ж, що пограбували Валюшку. Один з золотою фіксою, а в іншого на пальцях татуювання “Коля”. Це ті ж хлопці.
Папа промовчав.
– Ну, почекай, от вони через кілька днів квартиру твою обчистять, тоді інакше заспіваєш. Теж мені, Макаренко у спідниці, – з мстивістю сказала тітка Валя після розповіді мами.
Але факт був очевидним! Засвідчити трьох супроводжуючих міг тато. А Джульбарс підтвердив, що люди були не зовсім добрі. У Джульбарса був особливий нюх на людей. Він до добрих людей виходив назустріч, і міг дзвінко гавкати, сповіщаючи, що прийшов гість. До людей недобрих він не виходив назустріч, не гавкав на них, але гарчав так грізно, що всім ставало зрозуміло. Додому впускав усіх. Але з дому без супроводу хазяїв жодна людина не вийшла б, якби Джульбарс цього не захотів. Треба було користуватися його великою прихильністю, щоб він не застосував свій коронний прийом по затриманню “злочинця”. Безшумно вилізав з буди, підіймався на задніх лапах на весь зріст і передніми лапами штовхав у спину. Людина, від несподіванки, падала обличчям на землю. А пес, у позі переможця, ставив передні лапи на того, хто лежав, підіймав голову, і гавканням сповіщав, що затриманий вже небезпечний, і все знаходиться під його, собачим контролем.
Тому, коли тітка Валя злорадно лякала маму можливою крадіжкою, мама подивилася на Джульбарса, перевела погляд на сусідку, яка не зрозуміла її гуманну теорію, похитала головою і промовила тихо:
– Не думаю. Ні. Вони цього не зроблять. Та й Джульбарс не допустить. Правда, Джуля? – ніжно погладила мама улюбленого собаку – члена нашої великої родини.
Потрясіння у моїй свідомості відбулось багато років потому, коли я двічі випробувала мамину теорію “повагою на повагу” і переконалась, що “поганих” людей немає. Є недостатньо виховані, є неосвічені, є розгнуздані й нахабні. І, якщо невихованому явити приклад власними гарними манерами, а неосвіченому роз’яснити, а розгнузданого приборкати, а нахабному поставити заслін, то у суспільстві б напевно відбувся зсув у бік підвищення культури. Адже припинились пограбування у “бандитській зоні” після маминої правильної поведінки! Ретроспективно можу сказати, що з тих пір жодного разу не трапилось ніяких крадіжок у нашому кварталі: ні квартирних, ні на вулицях, поки ми там жили. Що це? Невже моя мама своєю вірою в гуманне ставлення до всіх без виключення людей зуміла відвести таке явище як крадіжки від жителів нашого кварталу?
Потрясіння відбулось у мені в той момент, коли я зрозуміла, що так і було. Так і є! Віра, переконаність, людинолюбність, мужність і винахідливість моєї мами створили диво.
Через кілька років мама першою показала приклад безстрашності й довіри до
людей. Вона оголосила всім, де висить у коморі ключ від двері, щоб усі, кому треба, користувалися ванною, яку ми першими встановили у квартирі, провівши воду у будинок. Потім у цю комору на терасці мама винесла предмети побуту: м’ясорубку, казан для плову, тертку для редьки, ножі для шинкування капусти, праску і тому подібне, щоб сусідки, у кого не було ще цього (часи були бідні, ділилися хто чим міг з сусідами) спокійно брали необхідні речі в її та нашу відсутність. Одне суворе правило було для всіх однакове: повідомляти запискою хто що взяв, і ще – вчасно повертати. Тому, коли мама йшла додому з роботи, сусідки навперебій кричали зі своїх терас, щоб не писати записок:
– Любонько, я тертку взяла, за дві години поверну.
– Любонько, казан у мене. Прийшли гості. Завтра поверну.
– Люб, я в тебе капусти кислої взяла, твоя смачніша, а то до мене сестра прийшла – пригостити треба.
Так ми жили у нашому дворі однією дружною, великою багатонаціональною родиною. Таджики місцеві й памірські, узбеки, казахи, грузини, татари казанські й кримські, українці й росіяни, білоруси й чуваші. Це тільки в нашому дворі проживали стільки представників різних народів! І всі один одному були друзі і брати! І залишаємося такими до сих пір [Ія Сапіна «Потрясіння», с. 124-132].